Пʼятидесятниця – найдавніше з дванадесятих свят (Великодень до дванадесятих свят не входить).
Свідчення про святкування Пʼятидесятниці зустрічаються у працях вчителів Церкви II-III століть: святителя Іринея Ліонського, Тертуліана та Орігена. При цьому у творах зазначених авторів Пʼятидесятниця згадується у двох значеннях: як власне свято і як 50-денний післяпасхальний період (не завжди ці два поняття вдається чітко розмежувати). Святитель Іриней говорить про П’ятидесятницю як день, в який поряд
з Великоднем і неділею забороняються коліноприклоніння. Тертуліан частіше вживає термін Пʼятидесятниця у значенні періоду, але одного разу каже: Великдень і Пʼятидесятниця «обидва є святкові дні».
Ориген також явно називає Пʼятидесятницю святом, ставлячи її в один ряд із неділею та Великоднем. Отже, Пʼятидесятниця виникає як окреме свято наприкінці II століття, а в III столітті вже разом із Великоднем та недільным днем становить сукупність святкових днів християнської Церкви.
У IV столітті Пʼятидесятниця вже набуває найвищого статусу та урочистого богослужіння у всіх християнських Помісних
Церквах. Історик Євсевій Кесарійський називає Пʼятидесятницю «великим святом» та «святом свят». Святитель Іоанн Златоуст згадує старозавітний припис про три головні свята, коли «вся чоловіча стать має бути перед лицем Господа» (Втор.16:16), і говорить про те, що християнські свята Богоявлення, Пасха та П’ятидесятниця мають аналогічний статус у Церкві.
У «Постановах апостольських» сказано: «Відсвяткувавши П’ятидесятницю, святкуйте один тиждень»; це означає, що наприкінці IV століття вже виникає традиція святкувати тиждень після Пʼятидесятниці, тобто зʼявляється період посвяти в зародковому вигляді.
