Цього дня, у п’яту неділю після Пасхи, згадується зустріч Ісуса Христа із самарянкою. Про цю подію оповідає Євангеліє від Йоана (4:4–42).
Поблизу міста Сихар відбулась розмова Сина Божого (як людини – єврея, юдея) із жінкою-самарянкою. Юдеї й самаряни вірили в Одного й Того ж Єдиного Бога, але юдеї мали основне місце поклоніння на горі Сіон у Єрусалимі, а самаряни – на горі Гаризім на півночі країни. Самаряни з усього Святого Письма визнавали тільки П’ятикнижжя Мойсеєве (найважливіші писання) та книги пророків (менш для них важливі). Самаряни були сумішшю тих нечисленних євреїв, котрі залишились у Палестині після вигнання більшості у вавилонський полон, із прийшлим населенням, а юдеї пишалися своєю «чистокровністю». Разом з тим, самаряни зберегли деякі елементи культури (мову, стару писемність, давній календар), що їх юдеї під час полону втратили, але набули інших – від неєвреїв. Ці відмінності були причиною різкої ворожнечі юдеїв і самарян: вони зовсім не спілкувалися й буквально обходили одні одних десятою дорогою.
Ісус Христос прийшов до старовинної криниці Якова (про яку мовиться в П’ятикнижжі), присів і чекав на спраглих людей. Підійшла жінка. Ісус зламав давні стереотипи і першим звернувся до жінки, та ще й самарянки: «Дай Мені напитися» (води живої – чистої, джерельної). У цьому проханні закладено глибокий зміст. У ті часи для побожних людей сідати разом їсти, пити означало входити у внутрішній світ того, з ким їси і п’єш. Тому подальшою темою розмови було особисте життя цієї жінки. Образно кажучи, Ісус почав копати в її серці нову криницю, яку наповнив водою життя. «Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки?» Він попросив води, але насправді дав їй іншу живу воду. Спаситель є правдивим джерелом живої води і напоює кожну спраглу людину Божою водою – Святим Духом.
Чим заслужила ця жінка, що Господь звернув на неї особливу увагу? Самарянка була звичайна жінка з народу. При зустрічі з невідомим Подорожнім вона спочатку не знала, що це був Христос (а самаряни, як і юдеї, ждали приходу Спасителя).
Але як тільки самарянка зрозуміла, що перед нею великий Пророк, бо Він знає її гріховне життя, відразу попросила розв’язати віковічну суперечку: де, у якому храмі потрібно поклонятися Богові – на Сіоні чи на Гаризімі. Вона бажала пізнати правду, ловлячи кожне слово Спасителя, і розмова з Ним принесла їй спокій та радість. «…Прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі» (Ів. 4:23). Цим одкровенням самарянка не бажала втішатися сама, а поспішила до міста і сповістила: «Підіть та подивіться на Чоловіка, що сказав мені про все, що я вчинила».
