Преподобний Венедикт (Бенедикт) Нурсійський, засновник старішого в Європі чернечого ордена бенедиктинців, народився 14 (27) березня 480 року в італійському селі Нурсії, розміщеному на північному сході від Риму (нині містечко Норча у провінції Умбрія, недалеко від м. Сполето).
Святий Венедикт (або Бенедикт, від лат. benedictus – благословенний) походить із знатної і заможної сім’ї. Ще в дитинстві він відрізнявся тямучістю і дивував своїми здібностями. Отримавши початкову і достатньо обґрунтовану домашню освіту, він був відправлений у 492 році батьками у Рим, щоб закінчити освіту в столиці. В Римі преподобний Венедикт вивчав риторику, філософію та інші науки, займався літературною діяльністю. Через два роки, досягнувши 14-літнього віку, юнак залишив училище, в якому панували легковажні звичаї і неможливо було здобути справжню вченість, тим паче отримати духовність. Прислухавшись покликанню з висоти, святий Венедикт вирішив віддалитися від мирських спокус і повністю посвятити себе служінню Богу. На початку юнак оселився при храмі в ім’я святого апостола Петра в містечку Абруцо (нині Альфидена), недалеко від Риму, де вів строге аскетичне життя. Несподівано став відомий дивний випадок, який свідчив про особливий духовний дар подвижника, який привабив до нього увагу. Уникаючи спокуси мирської слави, святий Венедикт покинув Рим (батьки його до цього часу померли). Він поселився в печері у малодоступній гірській місцевості Субіако (Суб’яко). Тут, в Сабінських горах, святий проводив дні в строгому пості і невтомній молитві, наслідуючи пустинних жителів Фіваїди. Самітник із ближнього монастиря по імені Роман, зустрінутий святим Венедиктом, постриг його в ченці і допомагав на протязі трьох років: він приносив в умовлені дні хліб і спускав його в печеру святому Венедикту на вірьовці, до якої був прив’язаний дзвіночок.
Три роки провів Венедикт в повному усамітнені, поки Господь не відкрив його місце перебування пастухам і одному пресвітеру, який став всім розповідати про великого подвижника. В той час в одній із навколишніх обителей, в печерному монастирі Віковаро, помер ігумен. Після наполегливих прохань ченців святий Венедикт у 510 році погодився стати настоятелем цієї обителі, але попередив, що його строгі звичаї прийдуться їм не по душі. Так і сталося. Через деякий час ченці стали нарікати, не витримавши строгих правил, установлених святим Венедиктом.
Одного разу, під час трапези, коли святий Венедикт за звичаєм сотворив над нею хресне знамення, чаша з вином розбилася, ніби від удару каменем. Святий догадався, що хтось із братії, бажаючи позбутися нього, подав йому отруєне пиття. Позвавши до себе злякану братію, він сказав: «Хай помилує вас Милосердний Господь, о чада!… Навіщо ви замислили сотворити мені Таке? Хіба не казав я вам раніше, що мої звичаї з вашими не погоджуються?…»
Після цього святий Венедикт залишив обитель і повернувся у свою печеру. Добра поголоска про нього не затихала, і до нього стали приходити люди за духовними порадами і настановами, а також ті, хто шукав чернече життя. Дехто з них залишалися і споруджували собі недалеко маленькі келії. Через декілька років, близько 520 року, число братії настільки виросло, що святий Венедикт розділив їх на дванадцять общин. Кожна із общин складалася в свою чергу, із дванадцяти ченців і мала свій окремий скит. При собі святий Венедикт залишив небагатьох, найбільш потребуючих його духовної допомоги, або тих, освітою яких вважав необхідним займатися самому.
«Багато поважних патриціїв віддавали своїх дітей на виховання святому Бенедикту: так, сенатор Енвацій привів до нього свого сина Мавра, Тертул – свого сина Плацида, і обидва ці юнаки, вихованці Бенедикта, стали пізніше апостолами в Галії і Сицилії» (Ф. Грегоровіус. Історія міста Риму у Середні віки. Т.2.СПб., 1903, с.7).
Ворог роду людського викликав у пресвітера Флоренції, що жив недалеко, заздрість до святого і схилив його до лихослів’я і обмови. Але святий Венедикт смиренно все зносив, не перестаючи молитися за кривдника. Тоді, по намовленню диявольському, той почав спокушати ченців, підсилаючи до них розпусних жінок. Святий Венедикт вимушений був, не бажаючи піддавати спокусам братію, покинути з найбільш юними і нестійкими обжите місце у 528 році.
В гірській місцевості, недалеко від півзруйнованого міста Монте-Касіно, яке було колись фортецею (провінція Кампанія, між Римом і Неаполем), святий Венедикт заснував новий монастир на ділянці землі, подарованій римським сенатором Тертулом. 8 квітня 529 року, у свято Світлого Воскресіння Христового, монахи зі співами «Алилуя» скинули статую Аполлона, яка стояла на горі над Монте-Касіно. Античне святилище було невдовзі перебудоване ними і перетворене в християнський храм, освячений в ім’я святого Іоанна Хрестителя (заснування монастиря відзначено на фресці «Будівництво абатства Монте-Касіно» відомого флорентійського живописця Луки Синйорелі, 1440-1523 рр.). Тут же була побудована каплиця в ім’я святого Мартина Турського. Через деякий час число насельників монастиря доволі значно зросло, обитель була обнесена високими стінами. Вона служила надійним пристанищем навколишнім жителям від нападів остготів, лагнобардів і інших варварів. Преподобний Венедикт влаштував при Монте-Касінському монастирі чудову бібліотеку, з багатим зібранням рукописних книг. Старшим ченцям монастиря він доручив навчання грамоті дітей навколишніх жителів і переписуванню священних богослужбових книг (це допомогло потім зберегти багато пам’ятників ранньохристиянської писемності). Таким чином, монастир поступово перетворювався у центр духовного просвіщення і богословської освіти. Ще при житті святого Венедикта недалеко Монте-Касіно виник інший монастир – Терачина. В Монте-Касінському монастирі преподобний Венедикт створив у 530-540 роках загально житейський Устав, який складався з 73 розділів, в основу яких поклав правила східних пустинників і 12 книг «Про постанови кіновій» преподобного Іоанна Касіана Римлянина (435; пам’ять 29 лютого). Цей устав, написаний латинською мовою, яка наближалася до народної, отримав широке поширення в Західній Європі і був прийнятий пізніше багатьма монастирями (до 1595 року він витримав більше 100 видавництв). Особливість Уставу полягає у тому, що він з’єднав чернечі ідеали Сходу з правилами подвижницького життя Західної Європи. Кожний бажаючий поступити в монастир повинен був прожити в ньому послушником на протязі року, щоб вивчити Устав, привикнути до чернечого життя і переконатися в готовності (або нездатності) прийняти чернечий постриг.
Прийнявши постриг, монах-бенедиктинець дає обітницю постійності (stalitas loci) і вже не має права покидати монастир (окрім виняткових випадків); він повинен на всяку справу просити благословення настоятеля (абата).
Настоятель обителі, вибраний монахами, хоч і вислуховує поради старших і досвідчених братій, але вирішення приймає самостійно, його духовна влада в монастирі являється довічною. Виконання Уставу розглядається як важлива ступінь в духовному сходженні. Необхідними умовами такого сходження являється безкорисливість, доброчесність, смирення, молитва і праця. Святий Венедикт справедливо вважав лінощі матір’ю всіх вад і настоював на необхідності фізичної і розумової праці. Сам він невтомно працював з раннього ранку до пізнього вечора. Подаючи добрий приклад братії.
«Із монастиря Монте-Касіно бенедиктинський устав з незвичайною швидкістю поширювався по християнському Заході; він виховував із століття в століття дисципліновану армію монахів, здатну викорчовувати пні і розорювати цілину в необжитих місцях, підтримувати в правильному стані наладжене хазяйство, систематичною пропагандою навертати в нову віру язичницьке населення. Ця рівномірна, безперебійна, узгоджена робота багатьох людей, кожний із яких приносив свою особисту своєрідність в жертву зверх особистого розпорядку, багато в чому заклала основи середньовічного духовного устрою» (Із історії культури Середніх віків і Відродження. М., 1976, с 41).
За свою праведність і святість преподобний Венедикт удостоївся від Господа дару прозорливості і ясновидіння. Так, наприклад, він передбачив кончину єпископа Капуанського Германа, побачив, як ангели возносять на Небо його душу.
Предводителю готів Тотилі святий Венедикт пророче сповістив, що він візьме Рим, але буде вбитий через 10 років; це пророкування збулось у 552 році. Відомо також багато випадків, коли святий Венедикт зцілював стражденних і хворих.
Сестра преподобного Венедикта свята Схоластика також прославилася своїм подвижницьким життям. Вона зберегла дівочість і з юних років посвятила себе служінню Богу. Раз в рік Схоластика мала звичай відвідувати брата; відомо, що вона попрощалася з ним за три дні до своєї блаженної кончини.
Свою особисту кончину преподобний Венедикт передрік за шість діб. Причастившись Святих Таїн і простерши руки до Неба, він преставився до Господа 21 березня 543 року.
Через декілька років (в середині VI століття) ченець Монте-Касінського монастиря поет Марк написав в похвалу Венедикту 33 дистиха.
Згодом святому Венедикту посвятив вірш відомий церковний історик, перший коментатор Бенедиктинського уставу Павло Диякон (VIII ст.). Житіє святого Венедикта написав його сучасник Папа Римський святий Григорій I Двоєслов (590-604); воно переведено з латинської на грецьку мову Папою Римським Захарієм (741-772).
Монте-Касінський монастир був підданий розоренню при нашесті лангабардів у 581 році. Але пізніше був відновлений.
При абаті Дезидерії (1027-1087) у 1068 році були знайдені мощі святого Венедикта, місце захоронення якого в період нашестя варварів було втрачено.
У 1349 році Монте-Касінський монастир сильно постраждав від землетрусу. З допомогою Папи Римського Урбана V (1362-1370), бенедиктинця, обитель була відновлена, але гробниця святого Венедикта знову виявилась втрачена. У 1569 році вона була знайдена при перестройці собору.
При розкопках, проведених у 1944 році під час відбудовчих робіт (раніше, 15 лютого 1944 року Монте-Касінський монастир був повністю зруйнований бомбуванням американської авіації), відкрили некрополь в соборному храмі; недалеко від вівтаря були в третій раз знайдені мощі святого Венедикта. Дякуючи допомозі італійської влади і зусиллям ордена бенедиктинців, Монте-Касінський монастир швидко відродився з руїн.
У 1980 році урочисто святкувалося 1500 річчя з часу народження святого Венедикта Нурсійського.
